Ядерне роззброєння України в 90-х роках

    Після здобуття Україною незалежності, на нашій території опинився третій, після Росії та США ядерний потенціал у світі. У нас існувало більш ніж 1900 ядерних боєзарядів для стратегічних ракет. Це була доволі таки потужна зброя, яка являлась вагомим фактором у міждержавних відносинах. Керівництво молодої країни прекрасно розуміло, що провідні держави не дозволять нам мати ядерну зброю, тому ще 16 липня 1990 року в Декларації про державний суверенітет було зазначено, що в майбутньому Україна буде прагнути до без'ядерного статусу і виконувати 3 принципи: не приймати, не виробляти, не поставляти. Країна ще формально знаходилась у складі СРСР,  але ми таким чином зафіксували нашу позицію щодо цього питання. Це було також зроблено з метою заспокоїти міжнародне співтовариство, яке дуже хвилювалося через те, що буде суттєво порушений баланс безпеки у світі.   

Першим серйозним кроком у сфері регулювання ядерної безпеки було підписання у грудні 1991 – лютому 1992 р. в рамках СНД угод, які визначали статус ядерної зброї колишнього СРСР. Сутність цих угод заключалась у тому, що Російська Федерація, Україна, Білорусь і Кахахстан будуть спільно розробляти політику в галузі ядерної зброї, рішення про використання ядерної зброї до її повної ліквідації, яка знаходиться на території України та Білорусі буде прийматися президентом РФ при узгодженні з керівниками вищезгаданих країн, а також стратегічна ядерна зброя України повинна бути знищена до кінця 1994 р.

   Політика України щодо ядерного розброєння розроблялася під впливом різних політичних угруповань. Перша висловлювала тезу про те, що ядерна зброя це єдина гарантія безпеки і якщо ми віддамо її, то на вже ніколи ніхто не дозволить її відновити. Інше угруповання наголошувало на тому, що з ядерною зброєю у перспективі ми зможемо стати наддержавою, яка зможе певною мірою впливати на політику Східної Європи. Третє угруповання відстоювало позицію повної відмови від зброї, але за умови відшкодування її передачі як у грошовому еквіваленті так і під гарантії безпеки. Власне остання точка зору і перемогла.

   У 1994 році на саміті ОБСЄ Україна підписала Будапештський меморандум, який закріплював гарантії безпеки з боку ядерних країн, а саме США, РФ та Великобританії. Але механізму здійснення захисту України так і не було вироблено. В той же час молода держава цілком ймовірно могла опинитися в міжнародній ізоляції через незгоду відмовлятися від зброї і скоріш за все ми б не витримали того тиску який би на нас здійснювався. Показово, що на саміті, тодішній президент Франції Француа Міттеран сказав Леоніду Кучмі: «Синку, не вірь цьому документу, тебе обмануть».

  Перший потяг з ядерними боєприпасами покинув Україну у березні 1994 р. 27 місяців вивозилась зброя, а разом з тим знищувалися ракетно-пускові шахти та 43 стратегічних супербомбардувальника Ту-160 и Ту-95МС. В червні 1996 року Україна стала повністю без'ядерною державою. Сьогодні можна дуже довго сперечатися щодо доцільності добровільної здачі ядерної зброю і щодо умов на яких ми це здійснили. Для мене залишається очевидним той факт, що в кінці кінців, ті цілі які ставило собі тодішнє керівництво держави не були здійснені. Як виявилося незважаючи на значну фінансову компенсацію з боку США та Росії Україна не отримала справжнього, дієвого механізму захисту своєї незалежності та суверенітету, о один з підписантів грубо порушивши усі угоди здійснив проти нас агресію. Тож здається, що у сучасному світі ядерна зброя дійсно являється переконливим аргументом у міжнародних відносинах і являється гарантією того, що на територіальну цілісність такої країни ніхто не посягне.